Сучасний етап інноваційного розвитку суспільства відзначається формуванням нового погляду на освіту й на місце людини в соціумі. Освіта набуває характеристик загальності, доступності, рівності. У межах міжнародного руху «Освіта для всіх» (Education For All (EFA)), ініційованого ЮНЕСКО, першочерговим завданням суспільного розвитку стає забезпечення кожного правом на задоволення освітніх потреб, отримання якісної базової освіти. У цьому контексті особливої актуальності набуває проблема задоволення освітніх потреб дітей і молоді з обмеженими можливостями, зокрема проблема інклюзивної освіти. Системне вивчення зарубіжного досвіду введення інклюзивної освіти у шкільну практику, виявлення й аналіз інноваційних механізмів освітньої інклюзії суттєво оптимізує трансформацію вітчизняної освітньої системи відповідно до потреб інноваційного розвитку та реалізації Конвенції ООН Про права інвалідів.

Термін «інклюзія», уведений у науковий обіг М. Уілл (США), позиціонується зі структурним реформуванням шкіл відповідно до потреб усіх без винятку дітей. Концептуальні основи освітньої інклюзії становлять теорія соціальної справедливості, прав людини, теорія соціальних систем щодо розвитку особистості, соціальний конструктивізм, структуралізм, ідеї інформаційного суспільства й соціальної критики, що покладені в основу соціальних технологій інноваційного розвитку освіти.

Так, у контексті ідей соціальної справедливості освіта розглядається як суспільне благо, що потребує надання всім рівних можливостей у доступі до цієї соціальної цінності. Можливість засобами освіти зайняти вагоме місце у суспільстві розглядається як засіб подолання соціальної нерівності. Обмеженість доступу до освіти є характеристикою суспільств зі складною стратифікаційною структурою, призводить до соціальної нерівності і розглядається в контексті ідей соціальної депривації.

Висока якість людських ресурсів як ознака суспільства, що еволюціонує, передбачає високий рівень академічної підготовки, соціальний досвід, соціальну компетентність, здатність до соціальної адаптації, які є складовими функціональної грамотності населення (ЮНЕСКО).

Одним із засобів подолання низького соціального й академічного рівня депривованих дітей і молоді є інклюзивна освіта, що є гнучкою індивідуалізованою системою навчання дітей з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітньої школи за місцем проживання.

Мета інклюзивної освіти - розбудова інклюзивного суспільства, що дозволяє кожному, незалежно від віку й статі, етнічної належності, здібностей, наявності або відсутності особливостей у розвитку, брати участь у житті суспільства й робити свій внесок в його розвиток. У такому суспільстві особливості поважають й цінують.

На кожному історичному етапі розвитку освіти для дітей з особливими потребами існувала відповідна освітня модель, ядром якої виступали провідні підходи до подолання освітніх проблем цієї категорії.

Медична модель (або модель «об’єкт жалю», «об’єкт вимушеної благодійності») забезпечувала освітні потреби дітей і молоді цієї категорії через створення спеціальних закритих установ. Фактична ізоляція в умовах цих установ і подальше виключення дітей цієї категорії з життя суспільства довела неспроможність даної моделі і, як наслідок, призвела до постановки питання щодо зменшення кількості установ даного типу та поступового їх закриття. Уперше повну відмову від медичної моделі було здійснено у Великій Британії та Італії.

Ідея «нормалізації» (уперше використана у країнах Скандинавії, США, Канаді) як альтернатива медичній моделі передбачала формування «партнерів культурно-нормативного життя тих, хто був виключений з суспільства» засобами інтеграції(комбінованої, часткової, тимчасової, повної) або асиміляції через прийняття норм домінуючої культури й слідування їм у своїй поведінці. Основними недоліками моделі «нормалізації» визнано фізичну складову інтеграції через тиск на суспільство з метою формування змін у ставленні до таких дітей, тиск на дитину з метою примусового стимулювання до навчання і розвитку.

В основу моделі «включення» покладено ідею соціального прийняття через модифікацію стилю поведінки й ціннісних норм домінуючої групи.

Інклюзивна освіта, таким чином, розуміється як система, за якої учні з особливими освітніми потребами відвідують ті самі школи, що й звичайні учні; перебувають у класах з дітьми такого ж віку; реалізовують індивідуальні, що відповідають їхнім потребам і можливостям освітні потреби; забезпечуються необхідною підтримкою і супроводом.

Як бачимо, інтеграція передбачає створення спеціальних умов для дітей з особливими потребами в межах системи без зміни самої системи, а інклюзія - реструктуризацію шкіл відповідно до потреб учнів. Інклюзивна освіта розглядається в контексті соціальних технологій інноваційного розвитку освіти і є одним із механізмів його прискорення.

Слід відзначити, що саме в межах Саламанської декларації вперше інклюзивну освіту визначено як реформаційні освітні зміни на підтримку особливостей й відмінностей кожного. Метою інклюзивної освіти визнано подолання соціальної сегрегації, проявами якої є визнання відмінностей статі, раси, культури, соціального класу, національності, релігійних уподобань, індивідуальних можливостей і здібностей. Проте такий підхід було звужено до розуміння інклюзивної освіти як процесу задоволення освітніх запитів осіб з особливими потребами (особливостями розумового і фізичного розвитку) у загальноосвітніх навчально-виховних закладах разом із звичайними дітьми в межах єдиної вікової групи. Інклюзивна освіта займає пріоритетні позиції в законодавстві Канади, Кіпру, Данії, Ісландії, Індії, Мальти, Нідерландів, Норвегії, ПАР, Іспанії, Швеції, Уганди, США, Великої Британії, проте в Україні робляться лише перші кроки щодо її широкого запровадження.

Аналіз законодавчо-правових засад розвитку інклюзивної освіти засвідчив, що міжнародна стратегія інклюзивної освіти спрямована на реалізацію права людини на освіту, розбудову інклюзивного суспільства, трансформацію освітніх систем й підтримку державних стратегій інклюзивної освіти, оновлення професійної підготовки вчителя, розробку механізмів інвестування інклюзивної освіти. Це передбачає формування цілісної концепції інклюзивної освіти, розробки державної інклюзивної політики, системи управління і підтримки національних стратегій освітньої інклюзії, популяризацію ідей інклюзивної освіти.

Інклюзивне навчання слід розуміти як комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом їх навчання у загальноосвітніх закладах на основі застосування особистісно орієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей. Слід зазначити, що серед пріоритетних завдань інклюзивного навчання є розробка та запровадження інклюзивних освітніх технологій у контексті формування інклюзивного підходу й моделей надання спеціальних освітніх послуг дітям з особливими потребами, у тому числі з інвалідністю.

У цьому контексті постає необхідність розробки особистісно­-орієнтованих індивідуальних планів і програм; методичних рекомендацій щодо належної організації інклюзивного навчання і комплексної реабілітації, критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів у межах освітньої інклюзії, забезпечення навчальних закладів необхідною матеріально-дидактичною базою, що дозволяє здійснювати інклюзивне навчання.

Звернемося до досвіду, вивчення і систематизація якого дозволяє оптимізувати процес запровадження інклюзивної освіти в нашій країні. Так, індивідуальні плани, які містять інформацію про індивідуальні особливості і потреби дитини, освітні завдання на навчальний рік, оцінку результатів навчання, відповідальність за реалізацію поставлених завдань.

На докладне вивчення заслуговують технології інклюзивного навчання (технологія «включення усіх», комунікативні технології, технології» особистого включення», «використання допоміжних цілей», отримання індивідуальної допомоги, технологія «працюємо разом» та ін.) . Слід зазначити, що інноваційні підходи до реалізації завдань інклюзивного навчання у зарубіжній та вітчизняній освітній практиці, викладені у формі методичних рекомендацій для вчителів, є доступними широкому загалу і суттєво прискорюють процес освітньої інклюзії. Така популяризація ідей інклюзивного навчання обумовлює поширення у практиці інклюзивних шкіл і класів, активізує громадський рух за освітню інклюзію, що в комплексі сприяє розбудові інклюзивного суспільства.

Розбудова системи інклюзивної освіти в Україні потребує подолання соціальних, організаційних, адаптивних перешкод через формування державної стратегії інклюзивної освіти, розробки фінансових механізмів її утримання, оновлення системи професійної підготовки вчителя, підвищення рівня спеціальної педагогічної освіти батьків і громадськості, розробку методичних прийомів і технологій освітньої інклюзії, адаптацію шкільних приміщень відповідно до потреб дітей з особливими освітніми потребами.

Філософія інклюзивної освіти

Цінності:

– рівний доступ до навчання в загальноосвітніх закладах та здобуття якісної освіти кожною дитиною;

– визнання спроможності до навчання кожної дитини та, відповідно, необхідність створення суспільством належних для цього умов;

– забезпечення права дітей розвиватися в родинному оточенні та мати доступ до всіх ресурсів місцевої громади;

– залучення батьків до навчально-виховного процесу дітей як рівноправних партнерів і перших вчителів своїх дітей;

– навчальні програми, в основі яких лежить особистісно орієнтований, індивідуальний підхід і які сприяють розвиткові навичок навчатися упродовж усього життя та повноцінній участі у житті громади, суспільства;

– визнання факту, що інклюзивна освіта потребує додаткових ресурсів, необхідних для забезпечення особливих освітніх потреб дитини;

– використання результатів сучасних досліджень і практики під час реалізації інклюзивної моделі освіти;

– командний підхід у навчанні та вихованні дітей, що передбачає залучення педагогів, батьків і спеціалістів;

Переваги для дітей з особливими освітніми потребами:

• Завдяки цілеспрямованому спілкуванню з однолітками поліпшується когнітивний, моторний, мовний, соціальний та емоційний розвиток дітей.

• Ровесники відіграють роль моделей для дітей з особливими освітніми потребами.

• Оволодіння новими вміннями та навичками відбувається функціонально.

• Навчання проводиться з орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей.

• У дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими однолітками й участі у громадському житті.

Переваги для дітей без особливих потреб:

• Діти вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських відмінностей.

• Діти вчаться налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від них.

• Діти вчаться співробітництву.

• Діти вчаться поводитися нестандартним чином, бути винахідливими, а також співчувати іншим.

Переваги для родин:

• Батьки отримують інформацію про типовий і атиповий розвиток дітей.

• Родини одержують підтримку з боку інших батьків.

• Батьки беруть активну участь у визначенні навчальних цілей і завдань для дітей.

• Всі батьки стають частиною шкільної спільноти.

Переваги для вчителів та інших фахівців:

• Вчителі інклюзивних класів краще розуміють індивідуальні особливості учнів.

• Вчителі оволодівають різноманітними педагогічними методиками, що допомагає їм ефективно сприяти розвиткові дітей з урахуванням їхньої індивідуальності.

• Спеціалісти (медики, педагоги спеціального профілю, інші фахівці) навчаються працювати в команді.